СКІЛЬКИ ЧАСТИН МОВИ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ?

Відповідно до класичних підручників граматики в українській мові виділяють десять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник, частку і вигук. Але чому саме десять? А може їх більше? Якщо прислівник вважається самостійною частиною мови, то чому б не виділити як окремі частини мови дієприкметник і дієприслівник. Тоді в українській мові буде дванадцять частин мови. 
    А ось російський філолог О. О. Шахматов вводив у коло частин мови приставку і зв'язку. Справді, якщо вважати самостійною частиною мови прийменник, то чому не вважати такою приставку. За Шахматовим частин мови буде вже чотирнадцять. Радянському лінгвісту Л. В. Щербі належить думка про виділення безособово-предикативних слів (це слова типу «можна», «не можна», «треба», «шкода» тощо) в окрему частину мови, названу ним «категорія стану». Але є чимало й інших претендентів на звання частин мови, наприклад, модальні слова, питальні і відносні слова тощо. Якщо все це включити в загальний ряд, то число частин мови в українській мові переступить за двадцять.

ХТО ВИГАДАВ КИРИЛИЦЮ?

       Чи знаєте ви, що азбука, яку ми впевнено називаємо «кирилицею» насправді була винайдена зовсім не Кирилом, одним із «солунських братів», які вважаються просвітителями слов’ян і вшановуються православною церквою, як рівноапостольні святі. Насправді вона була створена його учнем - болгарським просвітителем Климентом Охридським, який жив наприкінці ІХ – початку Х століть в місті Охрид, яке тоді входило до складу Болгарського царства, а нині знаходиться на території Республіки Македонія.

     Кирило ж винайшов ту абетку, яку тепер називають «глаголицею». Ця абетка, вигадана Кирилом, за давніх часів так і називалася - кирилиця. Найдавнішими пам'ятниками слов'янської писемності є написані цією абеткою у X столітті в Моравії так звані «Київські листки» та «Празькі уривки». І тільки згодом назва «кирилиця» стала пов'язуватися в народній свідомості з новою абеткою Климента Охридського, що набула більшого поширення серед слов'ян, оскільки саме ім'я Кирила жило в пам'яті слов'ян, як ім'я творця слов'янської писемності взагалі. А більш рання, але майже забута більшістю слов'янських народів, абетка отримала назву «глаголиці». При цьому, глаголиця – це не спеціальна назва; раніше так називали будь-яку абетку.

КОНКУРС ПОСТЕРІВ ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ

       2 серпня 2017 року на сторінці у Фейсбуку "ЮЕЙ мова" оголошено конкурс на найкращій постер на тему української мовної стійкості. Це мій варіант для цього конкурсу.

        Усім, кому подобається мій плакат, прошу заходити на сайт "ЮЕЙ мова" https://www.facebook.com/ЮЕЙ-мова-285774741828342 ставити вподобайки. Буду щиро вдячний.

ПЕРША ГРАМАТИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 

     Багато хто вважає знамениту «Граматику» Мелетія Смотрицького, яка вперше була надрукована у 1619 році в місті Єв'є (поблизу Вільно), першою граматикою в історії української мови. Але це невірно. Граматика Смотрицького дійсно на багато років стала головним підручником на наших землях, але не української, а ... церковнослов'янської мови. За цим підручником, окрім українців навчалося також багато сербів, білорусів, росіян, зокрема, Михайло Ломоносов, для якого він став «вратами учености». 

А у 1643 році студент Паризького університету Іван Ужевич пише трактат «Граматыка словенскаıа написана прє[з] Їώанна Ужє́вича Словѧни́на; Слáвноѝ Акадємїѝ Пари[з]скоѝ в Тєωлогїѝ Студєнта в Пари́жу». Відомий також варіант цього манускрипту 1645 року під назвою: «Грамматыка словєнская зложє́на и напи́сана трүдомъ и прилєжáніє[м] Іωанна Ужє́вича словıани́на». 

ПІСНЯ ПРО ГАРБУЗА

   Мабуть, важко знайти українця, який би ще з дитинства не чув жартівливу пісню про гарбуза, що питався свого роду. Пісня вважається народною. Та мало хто знає, що у цієї пісні є «батько» - маловідомий український поет Володимир Степанович Александров (1825–1894). Його літературний доробок не такий вже великий, хоча й різноманітний. Він писав вірші, п’єси, оперети, лібрето, казки, біблійні переклади, збирав етнографічний матеріал і фольклор. 
     Але обезсмертив себе поет одним жартівливим віршем «Пісня про гарбуза», вперше надрукованому в часописі «Зоря» 1889 року. Невдовзі вірш і справді став народною піснею. Та, як часто буває у таких випадках, слова пісні зазнали значних змін в порівнянні з оригіналом, але літературним батьком історії про гарбуза та його родину був саме Александров.

ВЕЛИКА УКРАЇНСЬКА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ

В «Енциклопедичному видавництві» в рамках програми «Українська книга» 2016 року вийшов перший том «Великої української енциклопедії».

«Велика українська енциклопедія» - це універсальне багатотомне систематизоване енциклопедичне видання, перша велика універсальна енциклопедія України, яка виходить за часи незалежності. Перший том енциклопедії складають 592 сторінки, що містять близько 1700 енциклопедичних статей (літери «А-Акц»). В енциклопедії вміщено понад 1000 кольорових ілюстрацій: фото, малюнків, схем, таблиць, діаграм, понад 35 карт. У підготовці першого тому взяло участь понад 300 провідних науковців. Україна вкотре довела, що має право на свою енциклопедію, яка є інтелектуальним паспортом нації і держави.

ПРО СЛОВО ВЕЛИКДЕНЬ

          Вже традиційно на свято Світлого Христового Воскресіння християни в Україні вітають один одного з Великоднем.

Останнім часом серед численних публікацій, особливо серед так званих неоязичників чи рідновірів, можна прочитати, що слово Великдень є суто українським. Його використовували наші пращури язичники для позначення весняного рівнодення. А для свята Воскресіння Ісуса Христа використовувалося грецьке слово Пасха (πάσχα), яке в свою чергу походить від єврейського «песах». Та згодом церковники запозичили його, як і саме слово православ’я та багато чого іншого, у слов’ян.

Дійсно, такі великодні символи, як паска та крашанки (писанки), беруть своє походження в стародавніх язичницьких віруваннях. Однак, немає достовірних підтверджень того, що день весняного рівнодення звався у давніх слов’ян Великоднем. Натомість документально засвідчено, що слово Великдень на позначення Воскресіння Ісуса Христа потрапило в українську мову з церковнослов’янської мови разом з іншими церковнослов’янізмами після прийняття християнства.

БАТЬКО МАХНО І МОВА

Згідно радянської міфології Громадянської війни 1918-1922 років Нестор Іванович Махно та махновці були бандитами і розбійниками. Пригадайте хоча б який його образ створили пролетарські поети і письменники, наприклад, Едуард Багрицький в поемі «Дума про Опанаса» або Олексій Толстой в романі «Ходіння по муках» та однойменній кінострічці.

Сьогодні ця, одна з багатьох, історичних фальсифікацій вже розвінчана. Та починає поширюватися інший міф, міф про ставлення Махно до української мови. Штатні і позаштатні українофоби настирливо намагаються довести, нібито Нестор Іванович зневажливо ставився до української мови і нормально сприймав політику росіянізації України, оскільки сам розмовляв російською мовою.

При цьому вони наводять цитату з його спогадів, виданих у Парижі в 1920-30 роках. Згадуючи події червня 1918 року, коли він повертався залізницею з Москві, де він зустрічався з лідерами анархістів та керівниками радянського уряду В. Леніним, Я. Свердловим, Л. Троцьким до України, Махно зазначає, що «железнодорожные служащие гетманского царства поделались такими «украинцами», что на вопросы, обращенные к ним на русском языке, совсем не отвечали».

ВІЙНА ЗА МОВУ ТРИВАЄ

      Сьогодні вже в котре з новою силою розгорнулась дискусія щодо української мови і мовного закону в Україні. Вочевидь, що це питання давно і геть-чисто заполітизоване. Та дивує й позиція деяких українських інтелектуалів. Письменник Олекса Різників, наприклад, вважає, що українська мова не потребує захисту, а книжки, в яких спростовуються імперські міфи про українську мову навіть не варто читати. Знані українські поети Борис Олійник, Дмитро Стус, Леся Мудрак та інші в самий розпал боїв на Світлодарській дузі видають спільний альманах з російськими поетами з метою «возвратить друг другу поле культуры, объединяющее наши страны».

Але така інфантильність і толерантність може дорого нам коштувати, бо наступ на українську можу з ворожого табору просто шалений. Колишній харків’янин, а нині відомий російський письменник і українофоб Едуард Лімонов в одному інтерв’ю висловився так: «Я раньше жил в Харькове до 23 лет. Я наблюдал эту публику. У нас было две украинские газеты, которые никто не читал, и весь этот тираж отправляли на рынок заворачивать селедку. Это были смешные люди, которые работали в этих газетах». Сьогодні Україні, як ніколи, потрібен жорсткий, послідовний, твердий, але виважений до дрібниць закон про мову. При цьому не слід зважати на закиди наших недругів або мимрення доморощених «толерастів».

І українській владі, і суспільству нарешті треба зрозуміти, що йде війна, і в тому числі війна за мову. Якщо сьогодні ми не зробимо все необхідне для захисту і розвитку української мови, завтра, як і раніш, україномовні газети в Україні слугуватимуть лише для того, щоб в них загортали оселедець. Та нехай буде навпаки. 

КУЛЬТУРНИЙ «МІНСЬК» 

про громадянську відповідальність поета

Чи несе поет громадянську відповідальність перед суспільством, батьківщиною і своїм народом? Завжди вважав, що так. А тим більше тоді, коли на твою батьківщину напав підступний ворог і вона стікає кров’ю. Очевидно, що в такі часи не тільки в окопах на передовій, а й на культурному фронті мають діяти певні моральні правила поведінки. Тому не випадково українське суспільство з таким осудом і огидою сприймає постійні гастролі до Москви доморощених культпрацівників.

На цьому фоні дивно виглядає те, що залишилася непомітною для широкого загалу дуже знакова подія, яка відбулася 12-13 грудня 2016 року в Мінську. В столиці Білорусі (вже втретє цьогоріч) відбулася конференція Міжнародного гуманітарного проекту «Мінська ініціатива». На ній був презентований альманах молодих поетів Росії, Білорусі і України під назвою Terra Poetica.

Відкривали презентацію, як і годиться, високі московські гості – колишній міністр культури Російської Федерації М. Швидкой та заступник керівника «Роспечати» В. Григор’єв.

З ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОЇ АБЕТКИ

Загальновідомо, що українська абетка сформувалася на основі кириличної азбуки, що поширилась у Київській Русі з прийняттям християнства.

Кирилиця мала декілька видів чи форм написання (устав, напівустав, скоропис, в’язь та ін.). Найдавнішою формою кириличного письма був устав. Проте уставне письмо досить рано почало переходити в більш швидкі почерки: з'являється нахил; частішають частини букв, що виступають за межі рядка; розвивається система скорочень. На зміну уставу приходить напівустав і скоропис (іноді виділяють також перехідні види письма: маюскульний курсив, перехідну скоропис та ін.). Для заголовків застосовувалася особлива техніка декоративного поєднання букв - в'язь.

Певний час кириличне письмо з успіхом використовувалося при переписуванні книг, а з появою друкарства – і для друкованих. Та згодом громіздкий і застарілий кириличний друк з його складним правописом і численними титлами став непридатним для друкування наукових видань, навчальних посібників, художньої літератури тощо.

ХАМСЬКА ФІЛОЛОГІЯ

Важко перебільшити значення мови з боку її впливу на культурне, моральне і політичне життя суспільства. Мова є одним з найважливіших засобів впливу на цілі народи, маніпулювання людьми, способом зміни їхньої свідомості.

Давно вже відомо, що для того, щоб здобути перемогу у війні треба принизити моральний дух супротивника, переконати його, що він є жалюгідним і нікчемним, ні на що не здатним. Одним із засобів такого приниження України є спроба принизити українську мову, показати, що вона є не просто «зіпсованою», але й смішною, сільською, некультурною.

Кожен народ любить і звеличує свою мову. Це цілком природно. Адже в багатьох мовах поняття «мова» і «народ» збігаються. Рідною мовою людина щодня чує своє ім'я (найприємніше слово, як стверджують психолінгвісти), освідчується в коханні, сумує і взагалі виказує свої почуття і емоції.

НАША ПЕРША КНИГА 

У 2016-2017 роках виповнюється 960 років найдавнішій пам’ятці української книжності - Остромировому євангелію. Ця книга є першим точно датованим пергаменним рукописом, створеним у Давній Русі.
     Євангеліє було переписане у 1056-1057 роках (з жовтня 1056 по травень 1057) на замовлення новгородського посадника Остромира, що був посаджений київським князем Ізяславом Ярославичем. Книга призначалася для Софійського собору в Новгороді.

Вона виконана на дуже високому рівні книжкової справи. Текст євангелія написано великим вишуканим уставним письмом. Деякі рядки написані розчиненим золотом. Винятково багатим є й художнє оздоблення книги, прикрашеної малюнками євангелістів, заставками, великими ініціалами у зооморфному стилі. В кінці книги є післямова писаря - дяка Григорія, поставлена також і дата написання.

ЧИ ПОЛОНІЗМ СЛОВО «ДЯКА»?

Багато слів, які традиційно вважаються полонізмами або запозиченими за посередництва польської мови, насправді викликають значні сумніви щодо свого походження.

Візьмемо для прикладу слово «дяка», «дякувати». Академічні словники подають його як полонізм, запозичений в свою чергу з німецької мови. Так, у Фасмера читаємо: «дяковать «благодарить», дяка «благодарность», зап., южн. (Даль), укр. (по)дяка - то же, дякувати «благодарить». Через польск. dzięk м., dzięka ж. «благодарность», dziękować «благодарить» (с XIV в.) из средневерхненемецкого dank «благодарность», danken «благодарить».

Слідом за ним 7-митомний «Етимологічний словник української мови» (найбільш повний на сьогодні подібний словник) повідомляє, що слово «дяка … - запозичене з німецької мови через польську».

ПАМ’ЯТАЙМО: ВАЛУЄВСЬКИЙ ЦИРКУЛЯР

30 липня (18 за ст. ст.) 1863 року був виданий таємний припис міністра внутрішніх справ Російської імперії П. О. Валуєва, спрямований до Київського, Московського і Петербурзького цензурних комітетів, про призупинення друкування українською мовою («малороссийским наречием» за тодішньою термінологією) релігійної, навчальної і призначеної для початкового читання літератури. Таке обмеження використання української мови для широкого загалу суттєво позначилося на її розвиткові й дається взнаки і досі. Тож не забудьмо і пам’ятаймо, як нищили нашу мову. Плекаймо і поширюймо її по всіх світах. Бо вона того варта.

«ГАЛИЦИЗМИ» І НЕЧУЙ

Ще однією неправдою, яку хочуть нав'язати сьогоднішньому українському суспільству останнім часом, є твердження, що українська мова багато в чому зіпсована «галицьким діалектом». А в Галичині нібито говорять такою мовою, яку краще розуміють поляки, ніж самі українці, оскільки галичани вигадують слова на основі польських. Один одіозний політик навіть не посоромився свого часу в ефірі одного з українських телеканалів назвати цей діалект «відрижкою», що миттєво було розтиражовано засобами масової інформації, включаючи інтернетівські.

У руслі зазначених тенденцій київський публіцист О. Карєвін у своїй брошурі «Чертовщина под украинским соусом», а потім і в книзі під назвою «Русь нерусская (Как рождалась «рідна мова»)», наводить свій список «галицьких» слів, посилаючись при цьому на авторитет І.С. Нечуй-Левицького: «Классик украинской литературы настаивал на том, что украинский литературный язык нужно создавать на основе приднепровских народных говоров, а не галицкой говирки, "переходной к польскому языку со множеством польских слов", к которой добавляют ещё "тьму чисто польских слов: передплата, помешкання, остаточно, рух, рахунок, рахувать, співчуття, співробітник"…».

МОВНІ ВІЙНИ: МІФ ПРО "ЗІПСОВАНІСТЬ" УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Сьогодні, на жаль, продовжують тиражуватися твердження, нібито українська мова - це та ж сама російська, але зіпсована польськими та «галицькими» словами. На цьому часто-густо спекулюють люди, далекі не тільки від лінгвістики, але й взагалі від науки. Але чи так вже суттєво вплинула польська мова на українську? Скільки полонізмів та інших запозичень насправді містить українська мова? Взагалі, чи шкідливі запозичення, і якими є справжні взаємовідносини між різними мовами?

У харківському видавництві «Vivat» нещодавно вийшла книга Володимира Селезньова «Мовні війни: Міф про "зіпсованість" української мови», що стала найгучнішою новинкою у жанрі нон-фікшн цього року.

   У книзі вперше комплексно розглянуто зазначені мовні питання і спростовується міф про «зіпсованість» української мови полонізмами, «галицизмами», неологізмами тощо. Книга розрахована на широке коло читачів і буде цікавою усім шанувальникам української мови. 

НЕПОМІЧЕНА РІЧНИЦЯ: 140 РОКІВ ЕМСЬКОМУ УКАЗУ

Якось тихо і непомітно пройшла в Україні річниця доволі знакової події. 30 травня (18 за ст. ст.) 1876 року російський імператор Олександр ІІ підписав в німецькому курортному містечку Бад-Емсі указ, який поповнив перелік заборон публічного використання і поширення друкованої літератури українською мовою і практично повністю заборонив її в Російській імперії. Про це сьогодні там нагадує пам'ятна дошка. Слідом за сумнозвісним циркуляром міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва, виданим на 13 років раніше, Емський указ забороняв не тільки друкувати книги на «малороссийском наречии», але й ввозити такі з-за кордону.

Негативні наслідки підписаного в Бад-Емсі 140 років тому документа для української історії важко переоцінити. Мета була ясною - придушити самостійний розвиток української культури. Жорсткі обмеження вживання української мови, порушення яких передбачало суворі покарання аж до каторги і навіть смертної кари, мали яскраво виражений імперський характер.

УКРАЇНСЬКІ КНИЖКИ, ЯКІ БУЛИ ПЕРШИМИ У СВІТІ

А чи знаєте ви, що перша у світі «Енциклопедія кібернетики» (в 2-х томах) вийшла 1973 року у Києві українською мовою. Рік по тому вона була перевидана там само російською.

Енциклопедія містить близько 1700 статей з інформатики, кібернетики (теоретичної, економічної і технічної) та обчислювальної техніки. Окремий цикл статей охоплює філософські та соціологічні питання кібернетики.

Вихід енциклопедії став результатом творчої співпраці Головної редакції Української Радянської Енциклопедії та Інституту кібернетики АН УРСР. Головним редактором став відомий поет, академік АН УРСР М. П. Бажан. У створенні енциклопедії узяли участь близько 600 науковців та спеціалістів у різних галузях знань зі 102 наукових та виробничих установ Радянського Союзу.

ЯК ТРЕБА БОРОНИТИ МОВУ

Українське законодавство про мову бере початок від 24 березня 1918 pоку, коли було прийнято Закон Української Центральної Ради про запровадження української мови у банківській і торговій сфері. У ньому зокрема вказувалося: «Всякого роду написи, вивіски... повинні писа­тися державною українською мовою...».

     Директорія УНР прийняла закон «Про державну мову в УНР» (1 січня 1919 року), який затверджував українську мову державною і обов'язковою для вжитку в армії, на флоті та в усіх урядових і загальних громадських публічно-правових установах. Одночасно в законі підкреслювалося, що приватні особи мають право звертатися до державних установ рідною мовою.

Сьогодні часто говорять про захист української мови, адже ні для кого не секрет, що вона перебуває у небезпеці. Проте держава майже нічого не робить, аби зміцнити і популяризувати державну мову.

Сто років тому Українська Центральна Рада показала приклад того, як державі потрібно боронити державну мову, ухваливши Закон «Про запровадження української мови у банківській і торговій сфері» (див. у кн. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У 2-х т. – К.: Наук. думка, 1996-1997).

То чи не пора вже відкинути зайві сентименти та впроваджувати наполегливо і послідовно використання української мови в усіх без винятку сферах слововжитку.