БАТЬКО МАХНО І МОВА

Згідно радянської міфології Громадянської війни 1918-1922 років Нестор Іванович Махно та махновці були бандитами і розбійниками. Пригадайте хоча б який його образ створили пролетарські поети і письменники, наприклад, Едуард Багрицький в поемі «Дума про Опанаса» або Олексій Толстой в романі «Ходіння по муках» та однойменній кінострічці.

Сьогодні ця, одна з багатьох, історичних фальсифікацій вже розвінчана. Та починає поширюватися інший міф, міф про ставлення Махно до української мови. Штатні і позаштатні українофоби настирливо намагаються довести, нібито Нестор Іванович зневажливо ставився до української мови і нормально сприймав політику росіянізації України, оскільки сам розмовляв російською мовою.

При цьому вони наводять цитату з його спогадів, виданих у Парижі в 1920-30 роках. Згадуючи події червня 1918 року, коли він повертався залізницею з Москві, де він зустрічався з лідерами анархістів та керівниками радянського уряду В. Леніним, Я. Свердловим, Л. Троцьким до України, Махно зазначає, що «железнодорожные служащие гетманского царства поделались такими «украинцами», что на вопросы, обращенные к ним на русском языке, совсем не отвечали».

І далі він пише: «Я, например, хотел от них узнать, идет ли этот эшелон и далее, из Белгорода. Мне пришлось подходить к целому ряду вагонов, но ни один из железнодорожников на мой вопрос ни слова не ответил. И только позже, когда я, истомленный, проходил обратно рядом с этими вагонами, один из них подозвал меня и предупредил, чтобы я ни к кому не обращался со словами «товарищ», а говорил бы «шановний добродiю», в противном случае я ни от кого и ничего не добьюсь.

Я поразился этому требованию, но делать было нечего. И я, не владея своим родным украинским языком, принужденно должен был уродовать его так в своих обращениях к окружавшим меня, что становилось стыдно...

Над этим явлением я несколько задумался; и, скажу правду, оно вызвало во мне какую-то болезненную злость, и вот почему.

Я поставил себе вопрос: от имени кого требуется от меня такая ломота языка, когда я его не знаю? Я понимал, что это требование исходит не от украинского трудового народа. Оно - требование тех фиктивных «украинцев», которые народились из-под грубого сапога немецко-австро-венгерского юнкерства и старались подделаться под модный тон. Я был убежден, что для таких украинцев нужен был только украинский язык, а не полнота свободы Украины, и населяющего ее трудового народа…».

По-перше, зауважимо, що як випливає з цієї цитати, і це є головним, Махно визнає, що українська мова для нього є рідною, але він не вміє нею розмовляти. Нічого дивного в тому не було, бо знаменитий революціонер-анархіст значний період свого життя провів в Росії, де його було ув’язнено і де він познайомився зі своїми старшими російськомовними соратниками П. Кропоткіним, В. Воліним, П. Аршиновим та іншими. Крім того, він вважав, що питання мови в тодішніх умовах було не на часі і навіть відволікало від боротьби за свободу трудящих з петлюрівцями і німецькими загарбниками.

Що стосується махновського руху в цілому, то махновці відстоювали право народу на культурну, мовну і взагалі національну ідентичність. Коли денікінці вторглися в Україну і відновили політику росіянізації, заборонивши викладання української мови, махновці виступили на її захист і після перемоги над Денікіним писали в своїй газеті «Путь к свободе» наступне: «В культурно-просветительный отдел армии махновцев поступают запросы от учительского персонала о том, на каком языке преподавать теперь в школах (в связи с изгнанием деникинцев). Революционные повстанцы, держась принципов подлинного социализма, не могут ни в какой области и ни в какой мере насиловать естественные потребности народа украинского. Поэтому вопрос о языке преподавания в школах может быть решен не нашей армией, а только самим народом, в лице родителей, учащих и учащихся.

Само собою разумеется, что все распоряжения так называемого «Особого Совещания» деникинцев, а также приказ ген. Май-Маевского за №22, запрещавшие материнский язык в школах, отныне уничтожаются, как насильно навязанные нашим школам.

В интересах духовного развития народа, язык школьного преподавания должен быть тот, к которому естественно склоняется местное население, учащие, учащиеся и их родители, и оно, а не власть и не армия, должно свободно и самостоятельно разрешить этот вопрос».

Сам Нестор Іванович, як зазначалося, розмовляв російською і попервах вважав мову другорядною ознакою національної приналежності. Однак вже восени 1918 року він перейшов на українську мову, після свого шлюбу з Галиною Кузьменко, яка була вчителем української мови та літератури, а також була відома своїми націоналістичними поглядами.

Якщо у спогадах Махно пише, що влітку 1918 року він розмовляв українською настільки погано, що соромився себе, то вже у вересні 1919 року, за спогадами українського письменника Мирослава Ірчана, Махно розмовляв рідною мовою досить добре, хоча й говорив, що не наважується писати літературною мовою через свою безграмотність.

Саме про це і писав Нестор Махно у передмові до згадуваних паризьких спогадів: «Выпуская в свет этот первый очерк: "Русская революция на Украине", - я считаю нужным сказать о нем несколько слов. <…>

Об одном лишь приходится пожалеть мне, выпуская этот очерк в свет: это – что он выходит не на Украине и не на украинском языке. Культурно украинский народ шаг за шагом идет к полному определению своего индивидуального своеобразия и это было бы важно.

Но в том, что я не могу издать своих записок на языке своего народа, вина не моя, а тех условий, в которых я нахожусь».

У листі до своїх українських однодумців в Америці Нестор Іванович повідомляв, що опублікує свої мемуари українською мовою, як тільки знайде перекладача. Однак, на жаль, перекладач так і не знайшовся аж до самої смерті Махно. Як це не дивно, але спогади видатного українського революціонера не видані українською мовою й досі.