КУЛЬТУРНИЙ «МІНСЬК» 

про громадянську відповідальність поета

Чи несе поет громадянську відповідальність перед суспільством, батьківщиною і своїм народом? Завжди вважав, що так. А тим більше тоді, коли на твою батьківщину напав підступний ворог і вона стікає кров’ю. Очевидно, що в такі часи не тільки в окопах на передовій, а й на культурному фронті мають діяти певні моральні правила поведінки. Тому не випадково українське суспільство з таким осудом і огидою сприймає постійні гастролі до Москви доморощених культпрацівників.

На цьому фоні дивно виглядає те, що залишилася непомітною для широкого загалу дуже знакова подія, яка відбулася 12-13 грудня 2016 року в Мінську. В столиці Білорусі (вже втретє цьогоріч) відбулася конференція Міжнародного гуманітарного проекту «Мінська ініціатива». На ній був презентований альманах молодих поетів Росії, Білорусі і України під назвою Terra Poetica.

Відкривали презентацію, як і годиться, високі московські гості – колишній міністр культури Російської Федерації М. Швидкой та заступник керівника «Роспечати» В. Григор’єв.

Пояснюючи мету появи такої збірки, М. Швидкой зауважив, що «… смысл альманаха (как и других проектов "Минской инициативы") - возвратить друг другу поле культуры, объединяющее наши страны». Як бачимо, не більше, і не менше, а йдеться про повернення до єдиного (!) «поля культури». Ще відвертіше заявив В. Григор’єв: «…поэтический альманах, на страницах которого представлены языки трех братских народов, равноправных наследников великой культуры древней Руси, способствует большему взаимопониманию и единению».

Та цікаво навіть не це, а те, що книжку видано цьогоріч в Києві накладом 1500 примірників, а ще цікавіше, що відкривається вона передмовою знаного українського поета Бориса Олійника, голови українського Фонду культури. Отже книжка надрукована, хоча і на замовлення кремлівських кураторів, але стараннями сучасних малоросів, за що російський культуртрегер щиро їм подякував: «… прекрасно, что украинские коллеги смогли реализовать этот замысел, родившийся на "Минской инициативе"».

Слід зазначити, що під однією обкладинкою з північними «братами» опинилися доволі знані і безсумнівно талановиті поети та ще й щирі патріоти, як от Дмитро Стус, Леся Мудрак, Ігор Астапенко. Це не які-небудь «певички», що раз у раз швендяють до Москви, це - сіль і совість нації, її культурна еліта.

От тільки чи потрібен нам такий культурний «Мінськ» у той час, коли Росія окупувала український Крим, на Донбасі точиться кривава війна, українцям шалено нав’язується «русский мир», а пропутінські експерти розповідають, як найкраще розбомбити і зачистити Україну?

А поки російські військові вбивають наших хлопців на Світлодарській дузі, їхні колеги від культури вже будують «планов громадьё». Наприклад, проект створення інтерактивної платформи на базі трьох музеїв - московського Музею Олександра Пушкіна, київського Музею Тараса Шевченка та мінського Музею Янки Купали. Очевидно, директор київського музею вже дав добро. От тільки, як будете ділити скіфське золото – порівну чи по-братськи? А ще в планах «Мінської ініціативи» спільний проект театрів ляльок для дітей з особливими потребами. Справа дійсно шляхетна. Та тільки невже тепер нашим діточкам окрім «рыбок Прасковьи, Марфы и Пелагеи» будуть ще показувати й лялькові вистави про «Петрушку» і «Машу и медведя»?  

Я не виступаю проти російської культури, хоча й не вважаю її такою вже великою, як нас старанно запевняють. Але я проти «братерства», коли один брат-злодій з автоматом заліз до іншого в хату. Поверніть нам Крим, виведіть війська з Донбасу, звільніть сотні полонених і політичних в’язнів-українців, компенсуйте пораненим і рідним загиблих шкоду за їхні страждання, і тоді ми подивимось, які книжки нам разом видавати і які плани нам разом будувати.

Останнім часом кількість посилів від росіян до українців про «братские народы», а то й просто «один народ» різко зросла. Від інтернет-тролів і журналістів до відомих політиків, від пропутінських «шісток» до ворогів його режиму. Це може означати лише одне – всі вони гранично чітко розуміють, що між державами обриваються останні зв’язки, палають мости і українці врешті-решт скидають з себе ярмо економічної, духовної та іншої залежності, котрим Росія «любовно» приковувала свою сусідку до своїх «скрєп».

Високопоставлені російські політики, незалежно від політичного забарвлення, стосовно українців та України вперто твердять одну й ту ж саму імперську мантру. «Мы всегда считали, что русские и украинцы - один народ, я так считаю и сейчас» - цитує керівника держави одіозний російський телеканал. Про це президент Росії В. Путін заявив у своєму виступі на мітингу-концерті на Красній площі на честь річниці окупації Криму.

Мета подібних лицемірних заяв гранично ясна. Якщо українці і росіяни не два різні народи, а єдиний народ, то щось негоже одному народу жити в різних державах. Об'єднання України (чи певної її частини) з Росією, тобто одного народу в одну державу, має бути здійснено в повному обсязі. За допомогою «ввічливих», як у Криму, або не дуже ввічливих, як на Донбасі, «зелених чоловічків» у російській військовій формі, мирним шляхом або не зовсім – то вже не важливо.

Між тим, як свідчить багатовіковий історичний досвід, Росія ніколи й ні з ким не об'єднувалася на рівноправних, демократичних засадах, в тому числі й у культурній сфері, бо таки ж полюбляє зверхність та поневолення. Отож «братання», як правило, закінчувалося ярмом на шиї «братнього» народу. Фактично, ідея єдності народів завжди ставала ідеологічною основою проголошення єдності та неподільності Російської імперії.

Чи розуміють українські учасники альманаху Terra Poetica, що вони стали знаряддям путінської пропаганди? На жаль, складається таке враження, що розуміють. Бо про таку визначну подію, «перший крок до об’єднання» ні на своїх сторінках, ні в якийсь інший спосіб - ані пари з вуст. Тобто розуміння скверни є.

Натомість, в Росії про подію роздзвонили «во всю Ивановскую». Пафосну статтю про мінську конференцію та альманах надрукували навіть в «Российской газете» №7154 (286) від 14.12.2016 р. Для тих, хто не знає – це офіційне видання Уряду Російської Федерації на кшталт нашого «Урядового кур’єра». 

Звичайно ж, не мені судити цих «майстрів пера». Це – їхній вибір і їхнє право робити так, як вони вважають за потрібне. Та все ж хочу зазначити, що окрім задоволення своїх власних потреб і амбіцій, у поета має бути ще й громадянська відповідальність, і патріотизм, і обов'язки громадянина. До речі, російські поети добре розуміли це ще в середині позаминулого століття: «Поэтом можешь ты не быть, Но гражданином быть обязан». Що ж заважає зрозуміти цю просту неминущу істину нашим сьогоднішнім?

Та дивує насправді навіть не це, а інше. Це повна відсутність осуду чи критики з боку українського загалу. Невже українці згодні з подібними діями? Адже мовчання – знак згоди. Чи вони чекають поки культурний «Мінськ», не дай Боже, перетвориться на культурний «Іловайськ»?