«ГАЛИЦИЗМИ» І НЕЧУЙ

Ще однією неправдою, яку хочуть нав'язати сьогоднішньому українському суспільству останнім часом, є твердження, що українська мова багато в чому зіпсована «галицьким діалектом». А в Галичині нібито говорять такою мовою, яку краще розуміють поляки, ніж самі українці, оскільки галичани вигадують слова на основі польських. Один одіозний політик навіть не посоромився свого часу в ефірі одного з українських телеканалів назвати цей діалект «відрижкою», що миттєво було розтиражовано засобами масової інформації, включаючи інтернетівські.

У руслі зазначених тенденцій київський публіцист О. Карєвін у своїй брошурі «Чертовщина под украинским соусом», а потім і в книзі під назвою «Русь нерусская (Как рождалась «рідна мова»)», наводить свій список «галицьких» слів, посилаючись при цьому на авторитет І.С. Нечуй-Левицького: «Классик украинской литературы настаивал на том, что украинский литературный язык нужно создавать на основе приднепровских народных говоров, а не галицкой говирки, "переходной к польскому языку со множеством польских слов", к которой добавляют ещё "тьму чисто польских слов: передплата, помешкання, остаточно, рух, рахунок, рахувать, співчуття, співробітник"…».

Та чи так це насправді? Почнемо з того, що О. Карєвін не зовсім коректно цитує українського класика. Ось оригінал уривка зі статті І.С. Нечуй-Левицького «Криве дзеркало української мови»: «За ввесь час, одколи розвивається галицьке пісьменство, я знайшов у йому тільки трохи білше десятка неологізмів, слів вищого порядку, складяних добре і вдатно, як от: переважно, здійснити (исполнить, осуществить на дѣлѣ), вражіння, переважувати, зміст, вплив, пересвідчитись, неможливий і т. д. котрі й я вживаю в писанні. Решта неологізмів, як от виведяних с польского коріня, невдатна і зробляна не аналогічно с складом народніх слів, як от: завдяки, рухіня, відруховність, проява, виява, розвій (проявок, виявок, розвиток), руханковий і т. д. Натомісць вони просто таки перероблюють, або беруть силу чисто польських слів: передплата, одсетки, помешканя, передплата виносить (пшедплата виносі), остаточно, старанно, рух, рахунок, рахувать, співчутя, співробітник (спулпрацовнік - сутрудовник), співчуття (спочування) і т. д.».

Насамперед, впадає в око, що Нечуй-Левицький не критикує всі введені галичанами слова огульно, як це намагається представити Карєвін. Деякі нові слова він визнає вдалими, як видно з наведеної цитати. Так, письменника цілком влаштовують такі галицькі неологізми, як переважно, здійснити, вражіння, переважувати, зміст, вплив, пересвідчитись, неможливий.

Крім того, слід пам'ятати, що іноді письменник змінював свою точку зору на те чи інше слово. Так, наприклад, у статті «Сьогочасна часописна мова на Україні», написаній у 1907 році, він критикує слово поступ, як полонізм. Але вже у статті 1912 року «Криве дзеркало української мови» Нечуй-Левицький пише буквально таке: «Серія книжок небіжчика Драгоманова, як от "Рай і поступ", "Заздрі боги", "Швейцарська спілка", "Про волю віри", "Старі хартіі вольности", та й инчі; "Мусульманство" проф. Кримського (тільки друга половина, ним самим написана), та й инчих, як от статті й праці д. Єфремова, та книжка "Про комах" і Арифметика д. Комарова і т. д. написані научньою прехорошою украiнською мовою, і на Украіні всіма читаються з великою охотою, бо ці пісьменики вміли й знали, як треба писати, і поклали за основу своєi мови народню украiнську мову».

Як бачимо, слово «поступ» Нечуй-Левицький все ж таки визнавав «прехорошою украiнською мовою», а зовсім не «категорически возражал» проти його введення в ужиток, як намагається переконати нас Карєвін.

Тим не менше, ціла низка нових слів українському класику дійсно не сподобалась. Не сприймає він такі слова як «передплата, одсетки, помешканя, остаточно, старанно, рух, рахунок, рахувать, співчутя, співробітник (спулпрацовнік - сутрудовник), співчуття (спочування) і т. д.».

При цьому, не всі слова, які Нечуй-Левицький відносить до польських, є такими. Так, наприклад, український співробітник так само несхожий на польського «спулпрацовніка», як і на російського «сутрудовника». З іншого боку, слово одсетки набагато сильніше нагадує російське просторічне «отседь», «отседова», аніж польське stąd (звідси). Слово помешкання походить від давньоруських слів «мѣшькати», «помѣшкати» в значенні «проживать». Останні слова зустрічаються, наприклад, в «Житії Феодосія Печерського», написаному Нестором у ХІ столітті, і наводяться в «Материалах для словаря древнеруссского языка» І.І. Срезневського.

Там же («Материалы» Срезневського) у письмових джерелах XIV століття знаходимо слова «чутие», «чутися», «нечутие» (нечутливий), споріднені слову співчуття, а також «рухло» (рухоме майно), «рухомый», «рушание», споріднені слову рух. До речі, в сучасній російській мові досі збереглися слова з тими самими коренями: «чутье», а також «нерушимый», «разруха», «рухлядь» та діалектні «рухлый» і «рохля».

М.О. Максимович у сьомому листі своїх знаменитих «Филологических писем к М.П. Погодину» писав: «А что глагол рушать, рушити принадлежит искони малороссийскому наречию, о том и говорить нечего; как у Нестора сказано: "И повеле игумен рушити" (1091 г.); как в летописи Киевской: "Уже реки ся рушають" (1148), так и в думе украинской на поход в Молдавию (1650 г.) говорится: "Сам Хмельницкий поперед всіх рушав, до Хотіи прибував". "Не рушь"! говорят украинцы, т. е. не тронь, не займай!».

Однокореневими з російськими словами є й такі слова, як передплата (рос. «предоплата»), в якому церковнослов'янський префікс пред- замінено споконвічною приставкою перед-, остаточно (рос. «остáточный»), старанно (рос. «старáние»).

Єдине слово в усьому цьому переліку, яке справді є полонізмом – рахунок, і, відповідно, похідне від нього рахувать. Але ввели його у вжиток зовсім не галицькі публіцисти ХІХ століття, як вважав письменник. Слово «рахувати» міститься в уже згадуваних «Материалах» Срезневського. Вперше воно фіксується у 1388 році в Жалуваній грамоті великого князя литовського і руського Вітовта.

Варто зазначити, що критика Нечуй-Левицького часто дуже вдала, наприклад, стосовно правильності використання відмінків (дійсно, правильно говорити «на засіданні», а не «на засіданню», «по різних статях», а не «по ріжним статям» тощо), а також відносно роздільного написання дієслів і зворотних часток (правильно писати «не боїмося», «шукатимемо», а не «не боімо ся», «шукатиме мо» тощо). Письменник слушно пропонував використовувати займенники цей, ця, це замість сей, ся, се, а замість таких форм іменників середнього роду, як життє, питтє, повітрє використовувати життя, пиття, повітря і т. ін.

Однак зауваження письменника не завжди були правомірними, а його судження про деякі слова і правопис, як показало життя, часто-густо були помилковими.

Так, наприклад, Нечуй-Левицький виступав проти «двоєнія аллилуй», тобто здвоєних крапок над літерами. При цьому він протестував не тільки проти українського «ї», а навіть і проти російського «ё», вважаючи, що останнє у росіян вже відмерло: «Навить прості люде в Киіві, котрі читали, або бачили галицькі книжки, (та й не галицькі тільки) кажуть міні, що оті усі точки та значки (апострофи) колись згодом висипляться с книжок, як непотрібні. І справді,  колись ставили ж дві точки в великоруських книжках над ё, як воно вимовляється, як йо або о: мёдъ, лёдъ, шёлъ, брёлъ, а тепер ціх точок ніхто не ставляє, бо це діло не практичне і робить загайку й навить буває завадою (помѣхою) при писанні. І тепер міні вже чудно, як будлі-де в старі книжці побачу мёдъ, лёдъ - ніби з очима на лобі. Тільки ставляють дві точки над словом нёбо - піднебення, для одлички од слова - небо. Сам же проф. Грушевський не тикае ціх точок над е в своіх великоруських писаннях, зберегаючи його для украiнців...».

Не будемо звертати увагу на те, що Нечуй використовує «галицьке» слівце завада, позначаючи його у дужках як «помѣха» (насправді слово «завада» в «Материалах» Срезневського датується 1407 роком). Відзначимо лише, що сьогодні літера «ё» живе і як й раніше використовується в російській мові, так само як і літера «ї» в українській. До речі, мало відомо, що літеру «ї» вигадали зовсім не українці. Це буква церковнослов'янської азбуки, яка деякий час використовувалась навіть в російському алфавіті (замість «і»).

Не всі поради письменника можна сьогодні прийняти беззаперечно. Наприклад, він пропонував використовувати такі іменники середнього роду як оповідання, весілля, начинання у родовому відмінку множини із закінченням -ів (оповіданнів, весіллів, начинаннів), заперечував проти використання апострофу в словах на кшталт з’їзд, сім’я (зйізд, сімйа), виступав проти вживання деяких прислівників – завдяки, майже і т. ін.

Багато слів, які Нечуй-Левицький критикував, дійсно відпали (рухіння, відруховність тощо), але багато прижилося, гармонічно увійшло у письмову та в усну мову, наприклад, такі, як явище, також, короткозорий, попит, підприємство, оголошення, відродження, майже, співробітник та ін. В той же час ті слова, які він пропонував вживати або вводив сам, не прижилися в мові, як наприклад, «зьявище», «низькоокий», «запит (в значенні «попит»)», «запопадність», «оповіщення», «одродіння», «сливе», «сутрудовник» та ін.

В чому ж причина такого неприйняття письменником деяких «галицьких» слів? Причина полягала, насамперед, у суб'єктивному, емоційному сприйнятті, а також у недостатньому рівні знання письмової української мови в різні періоди її розвитку.

Ось, наприклад, що писав з цього приводу відомий український вчений і церковний діяч І.І. Огієнко (митрополит Іларіон): «Треба тут зазначити, що на Лівобережжі був здавна неприхильний погляд на Правобережжя, як на ополячене в своїй мові, а тому не тільки в Шевченків час, але довго й згодом письменники свідомо цуралися правобережної мови, ніби пересякненої полонізмами. Звичайно, це було правдивим тільки до малої міри…».

Сучасна українська дослідниця Л.О. Ткач, описуючи мовні дискусії того часу, так пояснює це явище: «Найзавзятіше схрещували списи довкола слів «галицьких», які проникали в мову наддніпрянців із «занечищеної германізмами та полонізмами» мови галицьких інтелігентів. Варто зазначити, що саме поняття «галицького елемента» дуже часто визначалося суб’єктивно, і учасники дискусії були свідомі цього суб’єктивізму. З цього приводу дуже влучно висловився  Б. Грінченко: "Звісно, дуже часто чоловік називає якусь форму "галицькою" тільки через те, що він її не знає. А в нас же щодо мови виробилась така звичка: коли я сього не знаю, значить, його і нема, а се його хтось вигадав, а найлегше сказати, що се вигадали "галичани". Через неуцтво таких добродіїв у нас "галицькими" чи "кованими" стають такі форми, які вживаються в письменстві по кілька віків або любісінько живуть і досі на якомусь полтавському хуторі, тільки що гострий критик на тому хуторі не бував".

Однією з причин невмотивованого сприйняття незвичних для наддніпрянців слів та зворотів, що приходили з Галичини й Буковини, як суто діалектних, територіально обмежених у своєму функціонуванні був тогочасний рівень фактичного знання стану української писемної (літературної) мови на різних історичних щаблях її розвитку. Наступні дослідження особливостей української письменницької мови кінця XIX - початку XX ст., що провадилися вже в другій половині XX ст., довели не стільки територіальний, скільки соціально-культурний ґрунт розбіжностей у мові українських письменників - східняків та західняків».

Отже, як бачимо, у зазначений період тривав процес формування української літературної мови і дискусії з приводу застосування тих чи інших слів та форм були цілком нормальними і природними, як і для будь-якої іншої літератури, хоча і набували інколи суб'єктивного та дещо емоційного характеру.

     Більше про "галицизми" і полонізми в українській мові можна дізнатися з книги В. Селезньова «Мовні війни: Міф про "зіпсованість" української мови» (http://vivat-publishing.com/knygy/movni-vijni)