ПЕРША ГРАМАТИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 

     Багато хто вважає знамениту «Граматику» Мелетія Смотрицького, яка вперше була надрукована у 1619 році в місті Єв'є (поблизу Вільно), першою граматикою в історії української мови. Але це невірно. Граматика Смотрицького дійсно на багато років стала головним підручником на наших землях, але не української, а ... церковнослов'янської мови. За цим підручником, окрім українців навчалося також багато сербів, білорусів, росіян, зокрема, Михайло Ломоносов, для якого він став «вратами учености». 

А у 1643 році студент Паризького університету Іван Ужевич пише трактат «Граматыка словенскаıа написана прє[з] Їώанна Ужє́вича Словѧни́на; Слáвноѝ Акадємїѝ Пари[з]скоѝ в Тєωлогїѝ Студєнта в Пари́жу». Відомий також варіант цього манускрипту 1645 року під назвою: «Грамматыка словєнская зложє́на и напи́сана трүдомъ и прилєжáніє[м] Іωанна Ужє́вича словıани́на». 

ПІСНЯ ПРО ГАРБУЗА

   Мабуть, важко знайти українця, який би ще з дитинства не чув жартівливу пісню про гарбуза, що питався свого роду. Пісня вважається народною. Та мало хто знає, що у цієї пісні є «батько» - маловідомий український поет Володимир Степанович Александров (1825–1894). Його літературний доробок не такий вже великий, хоча й різноманітний. Він писав вірші, п’єси, оперети, лібрето, казки, біблійні переклади, збирав етнографічний матеріал і фольклор. 
     Але обезсмертив себе поет одним жартівливим віршем «Пісня про гарбуза», вперше надрукованому в часописі «Зоря» 1889 року. Невдовзі вірш і справді став народною піснею. Та, як часто буває у таких випадках, слова пісні зазнали значних змін в порівнянні з оригіналом, але літературним батьком історії про гарбуза та його родину був саме Александров.

ВЕЛИКА УКРАЇНСЬКА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ

В «Енциклопедичному видавництві» в рамках програми «Українська книга» 2016 року вийшов перший том «Великої української енциклопедії».

«Велика українська енциклопедія» - це універсальне багатотомне систематизоване енциклопедичне видання, перша велика універсальна енциклопедія України, яка виходить за часи незалежності. Перший том енциклопедії складають 592 сторінки, що містять близько 1700 енциклопедичних статей (літери «А-Акц»). В енциклопедії вміщено понад 1000 кольорових ілюстрацій: фото, малюнків, схем, таблиць, діаграм, понад 35 карт. У підготовці першого тому взяло участь понад 300 провідних науковців. Україна вкотре довела, що має право на свою енциклопедію, яка є інтелектуальним паспортом нації і держави.

ПРО СЛОВО ВЕЛИКДЕНЬ

          Вже традиційно на свято Світлого Христового Воскресіння християни в Україні вітають один одного з Великоднем.

Останнім часом серед численних публікацій, особливо серед так званих неоязичників чи рідновірів, можна прочитати, що слово Великдень є суто українським. Його використовували наші пращури язичники для позначення весняного рівнодення. А для свята Воскресіння Ісуса Христа використовувалося грецьке слово Пасха (πάσχα), яке в свою чергу походить від єврейського «песах». Та згодом церковники запозичили його, як і саме слово православ’я та багато чого іншого, у слов’ян.

Дійсно, такі великодні символи, як паска та крашанки (писанки), беруть своє походження в стародавніх язичницьких віруваннях. Однак, немає достовірних підтверджень того, що день весняного рівнодення звався у давніх слов’ян Великоднем. Натомість документально засвідчено, що слово Великдень на позначення Воскресіння Ісуса Христа потрапило в українську мову з церковнослов’янської мови разом з іншими церковнослов’янізмами після прийняття християнства.

БАТЬКО МАХНО І МОВА

Згідно радянської міфології Громадянської війни 1918-1922 років Нестор Іванович Махно та махновці були бандитами і розбійниками. Пригадайте хоча б який його образ створили пролетарські поети і письменники, наприклад, Едуард Багрицький в поемі «Дума про Опанаса» або Олексій Толстой в романі «Ходіння по муках» та однойменній кінострічці.

Сьогодні ця, одна з багатьох, історичних фальсифікацій вже розвінчана. Та починає поширюватися інший міф, міф про ставлення Махно до української мови. Штатні і позаштатні українофоби настирливо намагаються довести, нібито Нестор Іванович зневажливо ставився до української мови і нормально сприймав політику росіянізації України, оскільки сам розмовляв російською мовою.

При цьому вони наводять цитату з його спогадів, виданих у Парижі в 1920-30 роках. Згадуючи події червня 1918 року, коли він повертався залізницею з Москві, де він зустрічався з лідерами анархістів та керівниками радянського уряду В. Леніним, Я. Свердловим, Л. Троцьким до України, Махно зазначає, що «железнодорожные служащие гетманского царства поделались такими «украинцами», что на вопросы, обращенные к ним на русском языке, совсем не отвечали».

ВІЙНА ЗА МОВУ ТРИВАЄ

      Сьогодні вже в котре з новою силою розгорнулась дискусія щодо української мови і мовного закону в Україні. Вочевидь, що це питання давно і геть-чисто заполітизоване. Та дивує й позиція деяких українських інтелектуалів. Письменник Олекса Різників, наприклад, вважає, що українська мова не потребує захисту, а книжки, в яких спростовуються імперські міфи про українську мову навіть не варто читати. Знані українські поети Борис Олійник, Дмитро Стус, Леся Мудрак та інші в самий розпал боїв на Світлодарській дузі видають спільний альманах з російськими поетами з метою «возвратить друг другу поле культуры, объединяющее наши страны».

Але така інфантильність і толерантність може дорого нам коштувати, бо наступ на українську можу з ворожого табору просто шалений. Колишній харків’янин, а нині відомий російський письменник і українофоб Едуард Лімонов в одному інтерв’ю висловився так: «Я раньше жил в Харькове до 23 лет. Я наблюдал эту публику. У нас было две украинские газеты, которые никто не читал, и весь этот тираж отправляли на рынок заворачивать селедку. Это были смешные люди, которые работали в этих газетах». Сьогодні Україні, як ніколи, потрібен жорсткий, послідовний, твердий, але виважений до дрібниць закон про мову. При цьому не слід зважати на закиди наших недругів або мимрення доморощених «толерастів».

І українській владі, і суспільству нарешті треба зрозуміти, що йде війна, і в тому числі війна за мову. Якщо сьогодні ми не зробимо все необхідне для захисту і розвитку української мови, завтра, як і раніш, україномовні газети в Україні слугуватимуть лише для того, щоб в них загортали оселедець. Та нехай буде навпаки. 

КУЛЬТУРНИЙ «МІНСЬК» 

про громадянську відповідальність поета

Чи несе поет громадянську відповідальність перед суспільством, батьківщиною і своїм народом? Завжди вважав, що так. А тим більше тоді, коли на твою батьківщину напав підступний ворог і вона стікає кров’ю. Очевидно, що в такі часи не тільки в окопах на передовій, а й на культурному фронті мають діяти певні моральні правила поведінки. Тому не випадково українське суспільство з таким осудом і огидою сприймає постійні гастролі до Москви доморощених культпрацівників.

На цьому фоні дивно виглядає те, що залишилася непомітною для широкого загалу дуже знакова подія, яка відбулася 12-13 грудня 2016 року в Мінську. В столиці Білорусі (вже втретє цьогоріч) відбулася конференція Міжнародного гуманітарного проекту «Мінська ініціатива». На ній був презентований альманах молодих поетів Росії, Білорусі і України під назвою Terra Poetica.

Відкривали презентацію, як і годиться, високі московські гості – колишній міністр культури Російської Федерації М. Швидкой та заступник керівника «Роспечати» В. Григор’єв.