СКІЛЬКИ ЧАСТИН МОВИ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ?

Відповідно до класичних підручників граматики в українській мові виділяють десять частин мови: іменник, прикметник, числівник, займенник, дієслово, прислівник, прийменник, сполучник, частку і вигук. Але чому саме десять? А може їх більше? Якщо прислівник вважається самостійною частиною мови, то чому б не виділити як окремі частини мови дієприкметник і дієприслівник. Тоді в українській мові буде дванадцять частин мови. 
    А ось російський філолог О. О. Шахматов вводив у коло частин мови приставку і зв'язку. Справді, якщо вважати самостійною частиною мови прийменник, то чому не вважати такою приставку. За Шахматовим частин мови буде вже чотирнадцять. Радянському лінгвісту Л. В. Щербі належить думка про виділення безособово-предикативних слів (це слова типу «можна», «не можна», «треба», «шкода» тощо) в окрему частину мови, названу ним «категорія стану». Але є чимало й інших претендентів на звання частин мови, наприклад, модальні слова, питальні і відносні слова тощо. Якщо все це включити в загальний ряд, то число частин мови в українській мові переступить за двадцять.

ХТО ВИГАДАВ КИРИЛИЦЮ?

       Чи знаєте ви, що азбука, яку ми впевнено називаємо «кирилицею» насправді була винайдена зовсім не Кирилом, одним із «солунських братів», які вважаються просвітителями слов’ян і вшановуються православною церквою, як рівноапостольні святі. Насправді вона була створена його учнем - болгарським просвітителем Климентом Охридським, який жив наприкінці ІХ – початку Х століть в місті Охрид, яке тоді входило до складу Болгарського царства, а нині знаходиться на території Республіки Македонія.

     Кирило ж винайшов ту абетку, яку тепер називають «глаголицею». Ця абетка, вигадана Кирилом, за давніх часів так і називалася - кирилиця. Найдавнішими пам'ятниками слов'янської писемності є написані цією абеткою у X столітті в Моравії так звані «Київські листки» та «Празькі уривки». І тільки згодом назва «кирилиця» стала пов'язуватися в народній свідомості з новою абеткою Климента Охридського, що набула більшого поширення серед слов'ян, оскільки саме ім'я Кирила жило в пам'яті слов'ян, як ім'я творця слов'янської писемності взагалі. А більш рання, але майже забута більшістю слов'янських народів, абетка отримала назву «глаголиці». При цьому, глаголиця – це не спеціальна назва; раніше так називали будь-яку абетку.

КОНКУРС ПОСТЕРІВ ПРО УКРАЇНСЬКУ МОВУ

       2 серпня 2017 року на сторінці у Фейсбуку "ЮЕЙ мова" оголошено конкурс на найкращій постер на тему української мовної стійкості. Це мій варіант для цього конкурсу.

        Усім, кому подобається мій плакат, прошу заходити на сайт "ЮЕЙ мова" https://www.facebook.com/ЮЕЙ-мова-285774741828342 ставити вподобайки. Буду щиро вдячний.

ПЕРША ГРАМАТИКА УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

 

     Багато хто вважає знамениту «Граматику» Мелетія Смотрицького, яка вперше була надрукована у 1619 році в місті Єв'є (поблизу Вільно), першою граматикою в історії української мови. Але це невірно. Граматика Смотрицького дійсно на багато років стала головним підручником на наших землях, але не української, а ... церковнослов'янської мови. За цим підручником, окрім українців навчалося також багато сербів, білорусів, росіян, зокрема, Михайло Ломоносов, для якого він став «вратами учености». 

А у 1643 році студент Паризького університету Іван Ужевич пише трактат «Граматыка словенскаıа написана прє[з] Їώанна Ужє́вича Словѧни́на; Слáвноѝ Акадємїѝ Пари[з]скоѝ в Тєωлогїѝ Студєнта в Пари́жу». Відомий також варіант цього манускрипту 1645 року під назвою: «Грамматыка словєнская зложє́на и напи́сана трүдомъ и прилєжáніє[м] Іωанна Ужє́вича словıани́на». 

ПІСНЯ ПРО ГАРБУЗА

   Мабуть, важко знайти українця, який би ще з дитинства не чув жартівливу пісню про гарбуза, що питався свого роду. Пісня вважається народною. Та мало хто знає, що у цієї пісні є «батько» - маловідомий український поет Володимир Степанович Александров (1825–1894). Його літературний доробок не такий вже великий, хоча й різноманітний. Він писав вірші, п’єси, оперети, лібрето, казки, біблійні переклади, збирав етнографічний матеріал і фольклор. 
     Але обезсмертив себе поет одним жартівливим віршем «Пісня про гарбуза», вперше надрукованому в часописі «Зоря» 1889 року. Невдовзі вірш і справді став народною піснею. Та, як часто буває у таких випадках, слова пісні зазнали значних змін в порівнянні з оригіналом, але літературним батьком історії про гарбуза та його родину був саме Александров.

ВЕЛИКА УКРАЇНСЬКА ЕНЦИКЛОПЕДІЯ

В «Енциклопедичному видавництві» в рамках програми «Українська книга» 2016 року вийшов перший том «Великої української енциклопедії».

«Велика українська енциклопедія» - це універсальне багатотомне систематизоване енциклопедичне видання, перша велика універсальна енциклопедія України, яка виходить за часи незалежності. Перший том енциклопедії складають 592 сторінки, що містять близько 1700 енциклопедичних статей (літери «А-Акц»). В енциклопедії вміщено понад 1000 кольорових ілюстрацій: фото, малюнків, схем, таблиць, діаграм, понад 35 карт. У підготовці першого тому взяло участь понад 300 провідних науковців. Україна вкотре довела, що має право на свою енциклопедію, яка є інтелектуальним паспортом нації і держави.

ПРО СЛОВО ВЕЛИКДЕНЬ

          Вже традиційно на свято Світлого Христового Воскресіння християни в Україні вітають один одного з Великоднем.

Останнім часом серед численних публікацій, особливо серед так званих неоязичників чи рідновірів, можна прочитати, що слово Великдень є суто українським. Його використовували наші пращури язичники для позначення весняного рівнодення. А для свята Воскресіння Ісуса Христа використовувалося грецьке слово Пасха (πάσχα), яке в свою чергу походить від єврейського «песах». Та згодом церковники запозичили його, як і саме слово православ’я та багато чого іншого, у слов’ян.

Дійсно, такі великодні символи, як паска та крашанки (писанки), беруть своє походження в стародавніх язичницьких віруваннях. Однак, немає достовірних підтверджень того, що день весняного рівнодення звався у давніх слов’ян Великоднем. Натомість документально засвідчено, що слово Великдень на позначення Воскресіння Ісуса Христа потрапило в українську мову з церковнослов’янської мови разом з іншими церковнослов’янізмами після прийняття християнства.

БАТЬКО МАХНО І МОВА

Згідно радянської міфології Громадянської війни 1918-1922 років Нестор Іванович Махно та махновці були бандитами і розбійниками. Пригадайте хоча б який його образ створили пролетарські поети і письменники, наприклад, Едуард Багрицький в поемі «Дума про Опанаса» або Олексій Толстой в романі «Ходіння по муках» та однойменній кінострічці.

Сьогодні ця, одна з багатьох, історичних фальсифікацій вже розвінчана. Та починає поширюватися інший міф, міф про ставлення Махно до української мови. Штатні і позаштатні українофоби настирливо намагаються довести, нібито Нестор Іванович зневажливо ставився до української мови і нормально сприймав політику росіянізації України, оскільки сам розмовляв російською мовою.

При цьому вони наводять цитату з його спогадів, виданих у Парижі в 1920-30 роках. Згадуючи події червня 1918 року, коли він повертався залізницею з Москві, де він зустрічався з лідерами анархістів та керівниками радянського уряду В. Леніним, Я. Свердловим, Л. Троцьким до України, Махно зазначає, що «железнодорожные служащие гетманского царства поделались такими «украинцами», что на вопросы, обращенные к ним на русском языке, совсем не отвечали».

ВІЙНА ЗА МОВУ ТРИВАЄ

      Сьогодні вже в котре з новою силою розгорнулась дискусія щодо української мови і мовного закону в Україні. Вочевидь, що це питання давно і геть-чисто заполітизоване. Та дивує й позиція деяких українських інтелектуалів. Письменник Олекса Різників, наприклад, вважає, що українська мова не потребує захисту, а книжки, в яких спростовуються імперські міфи про українську мову навіть не варто читати. Знані українські поети Борис Олійник, Дмитро Стус, Леся Мудрак та інші в самий розпал боїв на Світлодарській дузі видають спільний альманах з російськими поетами з метою «возвратить друг другу поле культуры, объединяющее наши страны».

Але така інфантильність і толерантність може дорого нам коштувати, бо наступ на українську можу з ворожого табору просто шалений. Колишній харків’янин, а нині відомий російський письменник і українофоб Едуард Лімонов в одному інтерв’ю висловився так: «Я раньше жил в Харькове до 23 лет. Я наблюдал эту публику. У нас было две украинские газеты, которые никто не читал, и весь этот тираж отправляли на рынок заворачивать селедку. Это были смешные люди, которые работали в этих газетах». Сьогодні Україні, як ніколи, потрібен жорсткий, послідовний, твердий, але виважений до дрібниць закон про мову. При цьому не слід зважати на закиди наших недругів або мимрення доморощених «толерастів».

І українській владі, і суспільству нарешті треба зрозуміти, що йде війна, і в тому числі війна за мову. Якщо сьогодні ми не зробимо все необхідне для захисту і розвитку української мови, завтра, як і раніш, україномовні газети в Україні слугуватимуть лише для того, щоб в них загортали оселедець. Та нехай буде навпаки.