НА СТОРОЖІ РІДНОГО СЛОВА

    Щороку 21 лютого в усьому світі відзначається Міжнародний день рідної мови. На жаль сьогодні продовжуються спроби нав'язати багатьом українцям думку про те, що рідна мова для них ... російська.    
    Так, деякі українофоби намагаються довести, нібито класики української літератури не прагнули створювати цю літературу, що вони були прихильниками так званої загальноросійської літератури і російська мова була для них рідною, а твори українською мовою писали лише «заради жарту». Ось лише кілька характерних цитат одного «літературознавця»: «Как видим, малороссы (украинцы), как и великороссы, имели все основания считать русский литературный язык родным. Таковым он и был. <…> Русскоязычными были и украинские писатели – И.П.Котляревский, Е.П.Гребенка, Г.Ф.Квитка-Основьяненко, П.П.Гулак-Артемовский, за что впоследствии накликали на себя обвинение в "пренебрежительном" отношении к "рідной мове". <…> Соответственно, вышеупомянутые Котляревский, Гребенка, Квитка-Основьяненко считали себя русскими, а русский язык – родным. Создавать ещё один литературный язык, "возрождать украинскую литературу" они не собирались, а простонародные говоры … использовали в своем творчестве для лучшей передачи местного колорита или для комических эффектов».

Уся ця нісенітниця, звичайно, не відповідає дійсності. Насправді класики, як і годиться класикам, виступали ревнителями і рідної мови, і рідної літератури.

     Палким захисником рідної української мови був автор безсмертного романсу «Очи черные» Є.П. Гребінка. В листі до І. Кулжинського у 1832 році він, наприклад, писав: «Я недавно был на бале, где было гостей душ 40. Какая смесь одежд и лиц. Между многими гостями были наши казачьи офицеры и офицеры донской артиллерии - и вообрази! - украинский казак спорил со мною, будто язык малороссийский ни к чему не годен, что он груб, тяжел, неловок и проч. Я краснел за этого выродка, и (удивляйтесь) донец вступился за меня, и мы вдвоих едва успели его согласить, что язык, которым говорили его деды и даже отец, имеет свои достоинства».

    Хоча твори Гребінки написані переважно російською (а поет писав і українською), вони наскрізь пронизані українським духом і любов'ю до України та її мови. Поетичне натхнення поет черпав в українських піснях. Ось, що він пише своєму гімназійному товаришеві М. Новицькому у 1837 році: «Я намерен перевести в русские стихи малороссийские песни, чтобы ознакомить цапів (так у Гребінки. – Авт.) с прелестными чувствами нашей родины, и некоторые попытки вышли удачно».

      А в останній рік свого життя (1848) поет написав такі рядки: 

                                           Везде звучит Украины язык, 

                                           И песня родины так сладостно-уныла… 

                                           Со мной опять всё то, к чему я так привык, 

                                           Что сердце так тепло из детства полюбило. 

    Послідовно відстоював необхідність створення і розвитку літератури українською мовою Г.Ф. Квітка-Основ'яненко. Так, у 1839 році в листі до М.О. Максимовича він писав: «Мысль Ваша, чтобы издавать что-либо на наській мові кажется, с наступающим годом должна осуществиться. <…> Мы должны пристыдить и заставить умолкнуть людей с чудным понятием, гласно проповедующих, что не должно на том языке писать, на коем 10 миллионов говорят, который имеет свою силу, свои красоты, неудобоизъяснимые на другом, свои обороты, юмор, иронию и все как будто у порядочного языка».

    У жовтні 1841 року в листі до відомого російського видавця А.О. Краєвського, редактора «Отечественных записок», Основ’яненко із впевненістю констатує: «Опять о малороссийской литературе. Она движется и будет жить. Журналы (не к Вашему речь) не сотрут ее с лица земли, одолеет противников и гонителей…».

     А в іншому листі у грудні того ж року, кажучи про необхідність розвитку української літератури, він переконує Краєвського, що «о малороссийском языке нельзя спорить, не знавши обеим сторонам его в совершенстве». І далі, нарікаючи на те, що молодим українським літераторам не дають можливості друкуватися в російських журналах, письменник зазначає: «Дайте нашим юношам возмужать, опериться, т. е. познакомиться с пером, - они докажут и утвердят, что великороссийский язык есть только наречие нескольких губерний, дитя, и то не старшее, нашего языка, старшего сына коренного славянского».

  Абсолютною нісенітницею є й поширені твердження, що пишучи «Енеїду», Котляревський не дбав про розвиток української літератури і для нього це була просто забава. Нібито він був виключно російським патріотом і навіть монархістом. З біографічних записів про Котляревського відомо, що він почав писати вірші ще навчаючись в духовній семінарії. Не закінчивши курсу семінарії, він відмовився від пропозиції вступити в духовне звання і став займатися учительством у поміщицьких родинах на рідній Полтавщині. У цей час Котляревський з особливою любов'ю віддався вивченню народу; переодягнувшись у народний одяг, він ходив по селищах, записував пісні, вивчав мову, повір'я та перекази, спостерігав звичаї та обряди. По суті це було перше «ходіння в народ», що було властиве пізнішим українофілам.

    Проте основним підтвердженням його українського патріотизму якраз і є «Енеїда». Ця праця стала для Котляревського справою всього життя. Робота над «Енеїдою» була розпочата в молодості і тривала, коли поетові було вже за шістдесят. Лише незадовго перед смертю у 1838 році поет продав рукопис з повним і скоригованим текстом поеми, який був виданий через чотири роки у 1842 році. Читаючи поему, легко побачити, як поступово її «травестійний» стиль перетворюється і як все більше вона наповнюється елементами реального побуту українського народу. Тим, хто сумнівався в існуванні українського народу та його мови, Котляревський показав їх як надзвичайну своєю міццю непереборну стихію.

    Близький до пушкінського оточення та гуртку декабристів О. М. Сомов в одній із своїх статей у 1828 році писав з цього приводу: «Из всех предыдущих Энеид … уцелела только малороссийская пародия "Энеиды" Котляревского, потому что автор ее сумел прикрасить свою поэму малороссийскою солью и живо вывести в ней, вместо троянцев, карфагенян и латинян, земляков своих малороссов с их домашним бытом, обычаями и поговорками».

   Не був Котляревський і монархістом. Він перебував у полтавській масонській ложі декабриста M. Новікова «Любов до істини» (1818-1819 роки). У 1821 році Котляревський був обраний почесним членом «Вольного общества любителей российской словесности» в Петербурзі, пов'язаного з декабристським «Союзом благоденствия», у складі керівництва якого знаходилися К.Ф. Рилєєв, брати Бестужеви, Ф.М. Глинка, М.І. Гнєдич. Згідно показань декабриста М. І. Муравйова-Апостола він був також членом Малоросійського таємного товариства. На щастя, слідчий комітет залишив це без уваги.

    Як бачимо всі зазначені російськомовні письменники не тільки збиралися «возрождать украинскую литературу», а й доклали до цього максимум зусиль і таланту.

  Більш докладно про спроби скомпрометувати українську мову, виставити її «мужицькою», «зіпсованою», «спольщеною» та їх наукове спростування ви можете прочитати у книзі «Мовні війни: Міф про "зіпсованість" української мови» (http://vivat-publishing.com/knygy/movni-vijni).