МІФИ ТА ПРАВДА МОВОЗНАВСТВА. ЧАСТИНА ІІІ

Церковнослов’янський вплив

     Ще одним серйозним впливом, якого зазнала російська мова, був істотний вплив церковнослов’янської або, як її ще називають, старослов’янської мови. При цьому старослов’янский мовний вплив проявляється не лише в старих пам’ятниках писемності, але й у сучасній літературній російській мові. Сьогодні багато російських лінгвістів визнають, що ціла низка особливостей сучасного російського літературного синтаксису, на відміну від розмовної російської мови, є спадщиною або подальшим розвитком синтаксичних рис старослов’янської мови.

Старослов’янськими за походженням або утвореними пізніше за церковнослов’янськими зразками є також багато термінів і назв різноманітних понять російської мови. Такі слова отримали назву церковнослов’янізмів і їх кількість і досі є дуже суттєвою.

Церковнослов’янський вплив проявляється також у фонетиці, у словотворенні й морфології сучасної російської літературної мови.

Так, наприклад, під впливом церковнослов’янщини в російській мові склади -оро-, -ере-, -оло- були замінені на -ра-, -ре-, -ла-, (огорожа - ограда, морок - мрак, дерево - древо, голова - глава і т. ін.). Звуки «ж», «дж» замінені поєднанням «жд» (дощ - дождь, кожний - каждый, одежа - одежда, збуджувати - возбуждать і т. ін.), споконвічний звук «ч» замінений на «щ» (печера – пещера, овоч – овощ і т. ін.).

Суфікси -ач, -оч замінилися на -тель (читач - читатель, слухач - слушатель і т. ін.), суфікс -ство на суфікс -ствие (дійство - действие, слідство - следствие і т. ін.). До словотворчих ознак церковнослов’янімів належать також неповноголосні префікси на зразок пре-, пред-, чрез-, а також префікси из- (ис-), воз- (вос-) та інші.

Академік О. Шахматов, говорячи про російську мову, зазначав, що «...родоначальником письменного русского языка следует признать церковнославянский, который, вместе с духовенством и священными книгами, был перенесен к нам из Болгарии». Вся історія російської літературної мови видається вченому у вигляді боротьби народної давньоруської мови з чужою церковнослов'янською, як повільний процес проникнення народних елементів до складу останньої. На його думку, в російській мові церковнослов'янський пласт дуже великий, він складає мало не 50 відсотків лексики, деяку частину граматичних форм, словотворчих елементів і т. ін.

Очевидно, наведеного матеріалу цілком достатьньо, щоб пересвідчитися у величезному впливі на російську мову (набагато більш значному, ніж на українську) церковнослов’янської мови. У російській мові церковнослов’янізми є найважливішим компонентом її структури, визначають певною мірою її характер та історичний розвиток, у той час, як в українській вони представляють усього лише додатковий елемент.

Хто «старший брат»?

Як же так трапилося, що споконвічно слов’янська, давньоукраїнська мова опинилася в положенні «молодшого брата»?

Наприкінці XVIII століття царський уряд, ліквідувавши політичну автономію України, поставив за мету повністю нівелювати також український народ, асимілювати його з великоруською нацією. Література, освіта українською мовою не лише не розвивалися, але й переслідувалися. Якщо у другій половині XVII - на початку XVIII століть українська культура, представлена такими її творцями, як Ф. Прокопович, С. Яворський, Є. Славінецкий та інші, значно впливала на розвиток російської, пробуджуючи в ній інтерес до світової цивілізації, то з другої половини XVIII століття розпочинається поступовий процес поглинання української культури російською. Українська мова оголошується провінційною, селянською, і якщо й використовується освіченими українцями, то в більшості випадків для жарту, анекдоту. Відтоді серйозні праці, в тому числі історичні й по суті своїй патріотичні (наприклад, знаменита «История Русов»), писалися російською.

Іван Котляревський та його послідовники, серед яких і Великий Кобзар, відродили українську народну мову, зробивши її літературною. І хоча в царській Росії для розвитку української мови були зовсім не тепличні умови, все ж таки вирішальний удар по ній нанесли більшовики. Погравшись в «українізацію», радянський уряд почав проводити послідовну політику витиснення української мови практично з усіх сфер суспільного життя. У сталінську, проте як і у подальші, епоху процес ідеологізації й міфологізації торкнувся не тільки історії, але й такої, здавалося б, далекої від політики сфери, як мова. Незважаючи на декларовану рівність народів, лише одна мова оголошувалася мовою «міжнаціонального спілкування» (читай державною), на інших же чекала доля провінційних або, якщо хочете, місцевих мов.

Тривале застосування заборонних заходів відносно української мови і культури російським царизмом, «інтернаціоналістична» політика радянського режиму призвели до того, що ментальність багатьох українців трансформувалася в бік пасивного прийняття наявного порядку речей, конформізму з більш агресивним і настирливим «братом». Як зазначав М. Грушевський, відбулося «самозречення малоросів». Це, зокрема, можна спостерігати й у відношенні до своєї мови багатьох українців, які не хочуть учитися говорити українською, соромляться мови своїх предків.

Між тим ще Г.Ф. Квітка-Основ’яненко у грудні 1841 року в листі до відомого російського видавця А.А. Краєвського, дискутуючи про необхідність розвитку української літератури, писав, що «о малороссийском языке нельзя спорить, не знавши обеим сторонам его в совершенстве». І далі, нарікаючи на те, що молодим українським літераторам не дають можливості друкуватися в російських журналах, письменник наголошував: «Дайте нашим юнашам возмужать, опериться, т. е. познакомиться с пером, - они докажут и утвердят, что великороссийский язык есть только наречие нескольких губерний, дитя, и то не старшее, нашего языка, старшего сына коренного славянского».

На давність української мови, її першість серед братських слов’янських мов вказували також багато вітчизняних і зарубіжних учених, таких як М. Максимович, П. Лукашевич, М. Костомаров, О. Потебня, С. Смаль-Стоцький, А. Кримський, О. Шахматов, П. Шафарик, К. Абель, М. Красуський та інші.

Автор цих рядків далекий від думки вважати якусь мову кращою, а якусь гіршою. Уже саме порушення такого питання є неправомірним. Вульгарна аксіологія (теорія оцінок) не в змозі об’єктивно оцінити мову, а лише виділяє неістотні ознаки тієї або іншої мови, часто гіпертрофуючи їх.

Разом із тим необхідно пам’ятати, що у світі існує безліч різних мов (за даними ЮНЕСКО їх налічується понад дві тисячі), і всі вони різні, тобто чимось відрізняються одна від іншої. Відрізняються за кількістю носіїв, за рівнем розвитку суспільних функцій, типом морфології і синтаксису, наявності і характеру писемності і, нарешті, за часом походження.

Наявні сьогодні дані лінгвістичної науки дозволяють з усією впевненістю стверджувати, що українська мова не лише більш давня за свого «побратима» російську мову, але й досі залишається більш безпосередньою і свіжою, такою, що зберегла незайманими безліч споконвічних слов’янських слів і понять. Очевидно тому, в пошуках влучного, самовитого слова в різні часи до неї щоразу зверталися багато відомих російських письменників та поетів.