МІФИ ТА ПРАВДА МОВОЗНАВСТВА. ЧАСТИНА ІІ

Метаморфози, які давно не помічають

Спрощення слів шляхом відкидання літер і складів у лінгвістиці називається гаплологією. І хоча, строго кажучи, під даним терміном зазвичай мається на увазі відкидання сусідніх однакових складів (близозоркий – близорукий тощо), у російській мові це явище набуло більш широкого розповсюдження, коли не лише усувається повтор якогось «зайвого» складу, а будь-який склад (літера) просто відкидається без жодних на те причин. Порівняйте, наприклад, наступні пари українських і російських слів: калюжа - лужа, каламутний - мутный, горобина - рябина, господар - государь, обожнювать - обожать, оболок (діал.) - облако, супутник - спутник, частина - часть, крапля - капля, тхір – хорь та ін.

Абсолютно очевидно, що російські слова утворилися від відповідних українських шляхом відкидання складів і випадання літер.

Так, наприклад, префікс «су-» є досить давнім і досі використовується в таких російських словах, як «сугроб», «супруг», «суглинок» тощо, але в інших словах буква «у» просто «загубилася» (супутник – спутник, сутичка – стычка, суперечка – спор).

Не пощастило й суфіксам -ин-, -ен- (частина – часть, година – год, мазанина – мазня, стремено - стремя). Так само, як і буквам «р» у слові «крапля» (пригадайте російські слова, де вона збереглася - «накрапывать», «крапать», «крапленый») чи «т» у слові тхір (від давньоруського дъхорь).

Дуже показовими є метаморфози, що сталися з російським словом «зга». Це слово збереглося тільки у словосполученні «не видно ни зги», яке використовується для позначення пітьми, темряви. Колись воно мало вигляд «стега» і означало стежа, стежка. Та згодом букви «т» і «е» випали, а «с» перетворилася на «з». Таким чином, спочатку цей вираз вживався у тому сенсі, що «так темно, що не видно стежки». 

Деякі етимологи вважають, що назва річки Цна – це все, що залишилося від назви ріки Десна. Таких прикладів можна навести досить багато.

Характерним для російської мови є також відкидання початкових «в» і «г» перед голосними «о», «у». Йдеться про наступну українсько-російську відповідність: він - он, вікно - окно, вогонь - огонь, вуголь - уголь, вус – ус, гострий - острый тощо. Проте, можливо, це не росіяни відкинули «в», а навпаки українці його «додали». Але як тоді пояснити наявність літери та звуку «в» у таких, наприклад, російських словах, як «восемь» (замість логічного «осемь»), «вобла» (замість «обла»), «вотчина» (замість «отчина»), «гусеница» (замість «усеница»), імені «Глеб» (від Улеб, Гулеб), а також у такому діалектному слові, як «вострый», або цілком літературному «навострить»? Лише тим, що в них воно збереглося, а в інших - загубилося. Цікавими тут виглядають і англійські паралелі. Пригадайте, наприклад, слово one (один), яке хоча й пишеться без «в», але читається як «ван». Сюди ж потрібно додати і литовське wenas (один).

Давньоруській мові було притаманне додавання так званих протетичних звуків «в» і «г». Так, наприклад, у давньоруських текстах зустрічаємо «вустье» замість «устье» («Поиде въ вустье Днепрьское» - Повість врем’яних літ), «воузы» замість «узы» («Раны приіати и воузы» - Пандект Нікона Чорногорця), «вудѣл» замість «удѣл» («Что ти есмь отступилъ Дмитрова съ волостми Дмитровьскыми въ вудѣлѣ» - Договірна грамота московського князя Василя Темного), «воко» замість «око», «ворда» замість «орда», «тивун» замість «тиун» тощо. Ім’я київської княгині літописець пише з початковим «в» («Волга же ...повелѣ къ коемуждо голуби и къ воробьеви привязывати цѣрь…»), так само у билинах фігурує князь Вольга Святославич.

Відкидання початкового «в» в російській мові пов’язане з тим, що воно сприймається як прийменник. Саме так, наприклад, столиця Польщі - Варшава - в деяких російських діалектах перетворилася на Аршаву (пригадайте прізвище Аршавський), а ім’я Валентина – у Алевтину.

До речі, для російської мови характерне відкидання звука «в» не лише на початку, але й усередині слів. Так, наприклад, він зник у словах «обязать», «обязательство», «оболочка». Слово «обязать» виникло від слова «обвязать», а слово «оболочка» від «обволочь».

Ще одне, не менш цікаве, явище в мові отримало назву метатези і означає перестановку складів усередині слова. Ось приклади українсько-російських пар слів із перестановкою складів: долоня - ладонь, сироватка - сыворотка, пелюстка - лепесток, мармур - мрамор, стрижень - стержень, голобля - оглобля, суворий - суровый, кучерявий - курчавый, мружити - жмуриться. Які ж із цих слів є більш давніми, а які утворилися внаслідок перестановки або, просто кажучи, перекручування слів?

Передусім у російській літературній мові є застаріле слово так званого високого стилю - «длань». Крім того, сюди ж потрібно віднести й слова «долина», «дол». Подібні ж слова існують у всіх слов’янських мовах, а також найбільш близькій до них литовській - delnas. Таким чином, форма «долонь» більш давня, ніж «ладонь». Слово «сироватка» можна перевірити словом «сирий», від якого воно й походить. Слово «пелюстка» споріднене з «пелюшка», яке збереглося і в російській мові у вигляді «пеленка». Що ж до слова «суворий», то пригадайте хоча б великого російського полководця Суворова чи російське слово «север». Підтверджують первинність слова «суворий» і латинське severus, і англійське severe. Тобто бачимо, що у зазначених словах метатеза відбулася саме в російській мові.

Метатеза являє собою хоча й нерегулярне, але все ж таки досить поширене фонетичне явище та, як стверджують лінгвісти, найчастіше зустрічається в запозичених (!) словах. Це й зрозуміло. Запозичене слово втрачає підтримку з боку однокореневих слів рідної мови, що спричиняє меншу стійкість слова, перенесеного до чужого мовного середовища.

   Ще однією причиною спотворення слів є так звана дисиміляція. У лінгвистиці під дисиміляцією розуміють процес зворотний асиміляції, тобто коли два або більше однакових або близьких за типом звуків розходяться у вимові. В цілому дисиміляція виражається в заміні одного з двох однакових або схожих (за місцем утворення) звуків іншим, менш подібним за артикуляцією. Як феномен зустрічається у мовах досить часто, хоча статистично її частотність варіює залежно від конкретної мови.

   Так, внаслідок дисиміляції утворилися такі російські слова, як «блин» – від українського «млин» (це слово вимовляється з початковим «м» в усіх слов’янських мовах, окрім російської, і походить від слова «молоти»), «тмин» – від «кмін» (давньоруською «киминъ»), «м’який» – від «м’який» (давньоруською «мякъкъ», порівняйте «мякоть»), «чечевица» – від «сочевиця» (так вимовляється в усіх слов’янських мовах, походить від слова «сочитися), «сметливый» – від «кмітливий»  (давньоруською кмѣть - господар).

     Дисимілятивні явища можуть носити масовий характер, перетворюючись з часом у мовний закон, а можуть обмежуватися окремими діалектами мови, говорами, або ж просто просторіччям малоосвіченою частини населення.

    Примітно, що в літературній російській мові морфологічно або фонетично закріплена дисиміляція практично не зустрічається, проте етимологічний аналіз ряду слів дозволяє виявити сліди її наявності в минулому: класичний приклад - еволюція слова «февраль» з «февраръ» (від лат. februarius); інші приклади: «верблюд» з давньруського «вельблудъ», «гончар» з давньоруського «горъчаръ», «конфорка» з «комфорка» тощо. У просторіччі також відмічаються ненормативні приклади дисиміляції на кшталт: «секлетарь» замість «секретарь», «колидор» замість «коридор», «транвай» замість «трамвай» тощо.

Дуже цікавим є й таке явище, як заміна одних слів іншими внаслідок зміщення понять. У лінгвістиці це явище називається міжмовною омонімією. Слід зазначити, що семантична зміна значення слова за звичай відбувається внаслідок недостатньої обізнаності про його споконвічне значення.

   Фінно-угорські племена, переймаючи у придніпровських колоністів давньоукраїнську мову, не завжди сприймали слов’янський спосіб мислення, тому часто вони додавали дещо інший відтінок багатьом давньоукраїнським словам, які в звуковому оформленні залишилися майже без змін. Так, наприклад, українське слово «лихий», тобто злий, поганий, стало означати «смелый, удалой»; українське «лаяти», тобто сварити, - гавкати; українське «дитина», тобто дитя, перетворилося на «детину», тобто міцний, сильний чоловік; українське «вродливий», тобто красивий, набуло протилежного значення, а саме - потворний. Таких прикладів повного або часткового переосмислення слів можна було б навести силу-силенну.

Але особливо чітко міжмовна омонімія виявилася в поняттях, пов’язаних із обрядовістю і, передусім, поховальною та весільною. Відомо, що з переходом від обряду спалення тіла до обряду поховання тіла давні слов’яни виробили відповідну систему термінів і визначень. Так, наприклад, дерев’яний ящик, до якого клали труп, називався «труна» (від слова «трухла, трухлява»); невеликий горбик, який насипали на місці поховання - «гробом» (від «згрібати»), а великий горб - «могилою». Саме так іменується весь цей ритуальний ланцюжок у всіх слов’янських мовах. І лише у російській мові відбулося зміщення: труна стала називатися гробом, гроб - могилою, а могила - курганом, Про те, що гроб - це не дерев’яний ящик, а саме надмогильний горб, залишилася пам’ять лише в таких російських словах, як «сугроб», «надгробие», а також у висловленні «гроб Господень», де під гробом розуміється склеп.

Таке ж зміщення понять відбулося й у весільних обрядах. Саме свято скріплення шлюбних уз між чоловіком і жінкою росіяни називають «свадьбой», хоча «свадьба», тобто сватання, «сватьба» (укр. «сватання») - це процес (що називається також заручинами), коли до майбутньої дружини ще тільки засилають сватів для участі в переговорах. Таким чином, втратилася первинна назва свята оформлення шлюбу - «весілля», що походить від слова «веселитися». Підтвердженням первинності слова «весілля» може слугувати англійська мова, де слово marriage (весілля) походить від слова merry (веселий).

Своєрідно вживається в російській мові й слово «невеста» в значенні «новобрачна». Більшість філологів схиляються до думки, що слово це означає «неведомая», тобто «неизвестная». Однак невідомою вона є не для самого нареченого, а для родини жениха. Тому практично в усіх слов’янських мовах слово «невеста» означає «невістка», тобто дружина сина. В українській мові «невістка» означає саме це поняття, а дівчина на весіллі називається «нареченою», що більш відповідає реаліям. В російській мові слово «невеста» перейшло на наречену дівчину, а «невістку» стала називати «снохою» (тобто «сынохою», дружиною сина).

Ще одним прикладом невірного вживання слів унаслідок зміщення понять є слово «неделя». У російській мові воно означає період часу, що складається з семи днів. Однак називати цей період «неделей» більш ніж абсурдно, оскільки шість днів на тижні присвячені праці. Насправді «неделя» - це лише один, сьомий день, який є вільним від праці, тобто вихідним. Саме так - «неділя», тобто «день, коли нічого не роблять» - і позначається цей день в українській мові, а вся семиднівка називається «тижднем».

При цьому слово «тиждень» походить від виразу «тий же день», тобто «той самий день через проміжок часу (тиждень)». Вперше цей вираз зустрічається ще у Остромировому Євангелії 1056 року («въ тъ жде дьнь»).

Для російської мови характерним є також спотворення або взагалі зникнення деяких граматичних форм. Так, наприклад, зовсім «загубили» росіяни кличний відмінок, який і понині існує як в українській, так і в більшості слов’янських мов. Прикладом спотворення граматичної форми можуть бути привітання. Так росіяни говорять «Добрый день», «Доброе утро», «Добрый вечер». Українці ж вітаються з використанням родового відмінку, а саме «Доброго дня», «Доброго ранку» тощо. Підтвердженням того, що саме така форма є більш давньою, слугує й побажання «Спокойной ночи» (а не «Спокойная ночь»), що збереглося в російській мові.

Від словотворення і граматики перейдемо до фонетики. Однією з найбільш характерних ознак російської мови є редукування (від латинського «скорочення»), яке проявляється у зміні звукових характеристик голосних внаслідок ненаголошеного положення.   

Так, внаслідок скорочення кінцеве «-ти» в дієсловах перетворилося на «-ть» (дати - дать, знати - знать, стояти - стоять і т. п.). У результаті редукування відбулася й втрата м’якого знаку в прикметниках: крупьный - крупный, городьскый – городской тощо. У займенниках в орудному відмінку дифтонг «ю» скоротився до «й» (мною – мной, тобою – тобой, собою - собой).

Дуже наочно редукування виявляється у так званому «аканні». У сучасній російській літературній мові «акання» стало нормою. Незважаючи на написання, ніхто не вимовляє «молоко», «вода» - потрібно говорити «малако», «вада» і т. ін.

Відносно походження акання існують різні точки зору. Деякі вчені вказують на можливий зв’язок походження акання з балтським субстратом (Ф. Філін, Б. Успенський), інші (В. Даль, В. Литкін, О. Ткаченко) – з фінно-угорським.

Так, вважається, що фінно-угри в словах з ненаголошеним «о» почали вимовляти його як «а». Причина цього - в особливостях мовного апарату фіно-угорських племен - автохтонного населення Росії.

До інших фонетичних впливів фінно-угорської вимови потрібно віднести «цокання» (порівняєте: чапля - цапля, чіпляти - цеплять і т.ін.), оглушення дзвінких приголосних у кінці слова чи всередині, коли, наприклад, слова «зуб», «народ» читаються як «зуп», «нарот» і т.ін.

Наслідком оглушення є «втрата» деяких звуків, вимовляти які фінно-уграм було важко, а саме: фрикативного «г», злитих звуків «дж» і «дз», що є дзвінкими аналогами звуків «х», «ч» і «ц». У деяких словах змінилося навіть написання цих звуків, наприклад, бджола - пчела, джміль - шмель і т.д.

Очевидно під фіно-угорським впливом багато закінчень у давньоукраїнських прикметниках на «-ий» були замінені на «-ой». Порівняйте, наприклад, такі пари слів: молодий - молодой, живий - живой тощо. Це ж відбилося й у прізвищах: Толстой, Дикой, Руцкой і т.ін. Цікаво, що навіть у суто українських прізвищах також замінювалося закінчення, наприклад, Швидкой. (частина ІІІ тут http://volodus3.blogspot.com/2015/12/blog-post_20.html)