МІФИ ТА ПРАВДА МОВОЗНАВСТВА. ЧАСТИНА І

Як формувалися слов’янські мови

Однією з найгостріших проблем в Україні була та залишається проблема мови. Та, передусім, мови української. Незважаючи на те, що Україна вже котрий рік є незалежною державою та, здавалося б, не має жодних перешкод для розвитку української мови, багато українців в східних і південних областях досі не бажають ні розмовляти українською, ні навчати дітей мові своїх пращурів та користуватися нею у повсякденному житті.

Таке небажання викликане глибоко вкоріненою думкою про деяку простонародність або навіть другосортнiсть української мови порівняно із «великою та могутньою» російською мовою. І за часів Російської імперії, і в Радянському Союзі ця думка старанно та з однаковим успіхом нав’язувалася українцям (малоросам) і великодержавними шовіністами, і пролетарськими інтернаціоналістами.

   «Другосортність» української мови пояснювалася тим, що вона є ніби «зіпсованим» варіантом (діалектом) російської мови. Великороси згідно з такою теорією зберегли чистоту древньоруської мови, на відміну від малоросів, які підпали під литовсько-польське панування, та мова яких у зв’язку із цим зазнала сильного впливу польської мови.

Міф про «зіпсованість» української мови бере свій початок із гіпотези російського вченого М. П. Погодіна, який вважав, що після татаро-монгольської навали все населення Київської Русі пішло на північний схід, а територію сучасної України заселили вихідці з польських земель. Від теорії Погодіна вже давно не залишили каменя на камені як українські (М. О. Максимович, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський), так і російські (С. М. Соловйов, В. О. Ключевський, О. О. Шахматов) учені, які довели, що повного запустіння території України після татарського нашестя не було, що населення її нікуди не йшло та ніякий інший народ до південної Русі не переселявся.

Проте стосовно мови міф, як і раніше, живе. Де не інде  з’являються книги, автори яких наполегливо продовжують стверджувати про витоки української мови з польської. При цьому вони зовсім не перебирають висловів. Ось характерна цитата: «Литературный язык Малороссии XVI-XVII веков - это какой-то ублюдок из языков южнорусского, церковнославянского и особенно польского». Та що там казати, якщо навіть такий видатний письменник-демократ, як О. Солженіцин у своїй резонансній брошурі «Как нам обустроить Россию» визначає українську мову не інакше, як «искаженный … ненародный язык, нашпигованный  немецкими  и  польскими  словами».

Мова Київської Русі: домисли та факти

Для того, щоб з’ясувати, де ж істина, необхідно, передусім, чітко з’ясувати, якою мовою говорив народ Київської Русі. Скажемо відразу, зробити це зовсім не просто, оскільки давньоруська література створювалася церковнослов’янською (чи, інакше, старослов’янською) мовою. Ця мова утворилася на основі староболгарської, як писемна мова слов’янства, та була принесена на Русь греками разом із книжками для богослужіння. Цією мовою написані всі наші літописи, а також світські літературні твори, включаючи знамените «Слово о полку Ігоревім».

І все ж таки, незважаючи на те, що стародавні літописці писали церковнослов’янською, вони часто вставляли в текст розмовні слова та навіть цілі фрази. Так от, прискіпливе дослідження київських і галицьких літописів, а також світської літератури XI-XIII століть, розпочате ще видатним мовознавцем А. Кримським і продовжене сучасними лінгвістами, відкрило в цих текстах чималий пласт української лексики. Ось лише деякі слова, що там зустрічаються: багаття, батіг, бунчук, вежа, віття, в’язень, гай, гілля, глечик, джерело, жито, збіжжя, кожух, коло, колода, криниця, лазня, лiчбa, матиця, мито, недбальство, оболонь, окріп, оксамит, парубок, полонина, рілля, стегно, cтpixa, яруга та багато інших. А в «Слові о полку Ігоревім» автор вживає навіть цілі вирази, такі, наприклад, як «бicoвi діти», «туга ум полонила», «прадідня слава», «ничить трава жалощами» тощо.

    Крім літературних джерел збереглося й чимало інших письмових свідчень живої розмовної мови у вигляді всіляких написів на стінах храмів, на зброї, предметах домашнього побуту й т. ін. Так, наприклад, поблизу села Хвощове Полтавської області був знайдений меч, датований X-XI століттям, на якому є напис «коваль Людота». Український учений С. Висоцький відкрив у Софійському соборі стародавні написи на стінах - графіті. На одній з них вибита молитва князя Володимира (у хрещенні Василя), де є слова «помозі рабу твоєму Василеві». А ось приклади інших написів у сучасній транскрипції: «Мати, не хотячи дітичя, біжа гет», «Попаше Кузьма порося», «О, горе тобі, Андроніє, ох тобі, небоже».

Українською звучать і відомі нам літописні топоніми (Печерська Лавра, Довбичка, Либідь, Почайна, Стугна, урочище Угорське, гори Угорські та ін.), і власні імена (Володимир, Володарь, Василько, Михалко, Варяжко, Ляшко та ін.).

Сучасні лінгвісти відзначають у мові Давньої Русі наявність багатьох особливостей, які є визначальними саме для української мови. Серед них найбільш виразними є дієслова на «-ти» (жити, нести тощо), на «-мо» (маємо, віруємо, даємо тощо), кличний відмінок (брате, дружино, княже тощо), суфікс «-ов-» у давальному відмінку (братові, Василеві тощо), наявність фарингального «г», злиття звуків «ы» та «i» в середнє «и», перехід «е» в «о» після шиплячих (чоловік, жона, пшоно тощо), чергування приголосних «г-з», «к-ц», «х-с» (дорога - дорозі, жінка - жінці, кожух - кожусі тощо) та ін.

Вельми показовим є вживання стародавніми русинами голосного «i» на місці старослов’янського «ять», де росіяни сьогодні вживають «е» (літо, сніг, сіно, віче, діло, ліс, діти тощо). М. Максимович з цього приводу зазначав: «Букву ѣ вместо и писали южные руссы издревле даже и в таких случаях, когда бы не следовало; например, в Договоре Игоря (по Лаврентьевскому списку) – мечѣ своѣ; в Грамоте Мстислава Владимировича - моѣ дѣти; в Грамоте Льва Даниловича 1292 г. писец Захария Вихот писал - вѣчниѣ, будучѣ, нашѣ и проч.».

Цей факт підтверджується також вимовою «і» замість «ять» не лише в українській мові, але й у новгородських говорах. Та й у самій російській (!) мові в корені деяких слів, наприклад, у таких як «сИдеть» (від старослов’янського «сѣдѣти»), «повелИтель» (від «повелѣти»), «свИдетель» (від съвѣдѣтѣль), «дИтя» (від дѣти, дѣтина), «мИзинец» (відмѣзиньць), «вИтии» (від вѣтии), щадИть (від щадѣти) досі збереглася споконвічна вимова.

Таким чином, можна стверджувати, що у Давній Русі говорили мовою, яка була набагато ближчою до сучасної української мови, ніж російська. У зв’язку з цим, можливо, правильніше було б називати її давньоукраїнською, а не давньоруською.

У XI-XII століттях починається колонізація північно- східного Залєського (Ростово-Суздальского) краю вихідцями з Київської Русі. Тут прадавні русини зіткнулися з автохтонними фінно-угорськими племенами: мєрею, вєсью, водью, муромою, мещерою, пермью та іншими. Багато з цих племен мали міста, наприклад, мєря - Ростов, вєсь - Білоозеро, мурома - Муром, але все ж в культурному плані вони знаходилися на більш низькому щаблі розвитку. Усі ці племена були підкорені та асимільовані русинами. Підкорені народи сприйняли й мову завойовників, подібно тому, як давні галли сприйняли мову римлян, які їх завоювали. Але так само, як мова романізованих галлів відрізнялася від латині, так і мова русифікованих фінно-угорців відрізнялася від давньоукраїнської мови (мови Давньої Русі).

    Відмінності ці мали певні лінгвістичні закономірності та полягали, наприклад, у спрощенні слів шляхом випадіння літер і складів (гаплологія), перестановках літер і складів (метатеза), спотворенні слів, редукуванні голосних і глухих приголосних, семантичних змінах значень слів, втраті або спотворенні граматичних форм тощо. Про все це в межах статті розповісти складно, тому розглянемо лише найбільш характерні мовні явища в контексті словотворення, фонетики та граматики. (частина ІІ тут http://volodus3.blogspot.com/2015/12/blog-post_16.html)